Суд першої інстанції визнав водія винним у скоєнні ДТП за ч. 2 ст. 286 КК та встановив, що всупереч вимогам пунктів 10.1, 13.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР) водій під час початку руху та подальшої зміни його напрямку праворуч не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод іншим учасникам руху, не обрав безпечного бокового інтервалу з пішоходом, яка рухалась у зустрічному напрямку праворуч від автомобіля по краю проїзної частини дороги, внаслідок чого допустив наїзд на пішохода. У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпіла отримала тяжкі тілесні ушкодження, від яких померла.
Захисник скаржника у касаційній скарзі зазначав, що у справі не міститься доказів на підтвердження наявності у водія технічної можливості запобігти наїзду на потерпілу, котра впала, йдучи по слизькому узбіччю повз автомобіля, що рухався. За твердженням скаржника, причиною ДТП була раптова зміна руху пішоходом.
Позиція Верховного Суду.
ВС скасував вирок та рішення апеляційного суд, та направив справу на новий розгляд. У вищевказаній постанові зазначив наступне.
Для притягнення водія до кримінальної відповідальності за ст. 286 КК важливо встановити причинний зв'язок між діями водія та наслідками у вигляді ДТП.
При цьому необхідно враховувати як дії (бездіяльність) водія, так і неналежне (у тому числі невинне) поводження інших учасників руху (тобто й пішохода), що також може виключити відповідальність водія.
Крім того, при вирішенні питання про причинний зв'язок ураховується наявність у водія технічної можливості уникнути шкідливого наслідку, тобто чи міг він уникнути ДТП шляхом своєчасного гальмування з моменту виявлення небезпеки - коли пішохід став намагатися перейти дорогу. Якщо такої можливості не було, і буде встановлено, що аварійну ситуацію викликано не ним, а пішоходом, то відповідальність водія виключається.
У випадку, коли вказану ситуацію було створено самим водієм-порушником, відсутність технічної можливості уникнути шкідливих наслідків юридичного значення не має.
Суд апеляційної інстанції не зважив на положення ч. 2 ст. 94, ч. 10 ст. 101 КПК (відповідно до яких жоден доказ не має наперед установленої сили, а висновок експерта не є обов'язковим для органу, що здійснює провадження), і не спростував тверджень скаржників про безпосередню причину ДТП - раптове падіння ОСОБА_3 під автомобіль не через контактування з транспортним засобом.
Переглядаючи вирок у межах апеляційних скарг, суд не з'ясував суті змісту інкримінованих водію конкретних порушень ПДР, а зазначаючи про необрання водієм безпечного бокового інтервалу, не зіставив і не проаналізував наявних у справі даних про механізм ДТП, про відсутність будь-яких слідів контакту на деталях автомобіля, крім як на правому задньому колесі, а також відомостей про горизонтальне майже перпендикулярне руху ЗІЛ 130 положення потерпілої у момент наїзду й про утворення виявленого у неї ушкодження ліктьового суглоба та на лівій кисті внаслідок падіння тіла на ліву руку. Не отримало оцінки суду й те, чи узгоджується з правилами статей 101, 102 КПК викладене у висновку експертизи, вочевидь, не з технічної точки зору судження про усвідомлення водієм неможливості проїзду з безпечним боковим інтервалом.
ОСОБА_2 визнано винуватим за ч. 1 ст. 286 КК у тому, що він на перехресті, керуючи автомобілем, на порушення вимог п. 12.3 ПДР негайно не вжив заходів щодо зменшення швидкості автомобіля аж до зупинки, внаслідок чого здійснив зіткнення з мопедом, під керуванням ОСОБА_3, який, знаходячись на цьому ж перехресті, спочатку зупинив мопед, а потім відновив свій рух та виїхав на проїжджу частину, виконуючи маневр повороту ліворуч. В результаті ДТП ОСОБА_3 отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості у виді закритого перелому нижньої третини малогомілкової кістки.
Справа надійшла до ВСУ, у зв'язку із тим, що по іншій аналогічній справі ВСУ прийняв протилежне рішення, тобто, за таких саме обставин винним було визнано ОСОБУ_3, а ОСОБА_2 була по тій справі потрепілою особою. Це інше рішення суду було мотивовано тим, що саме ОСОБА_3 перша грубо порушила вимоги п. 10.1 ПДР України, та перед відновленням руху та зміни його напрямку (намагалася здійснити поворот ліворуч) не впевнилася у безпеці руху, що і стало причиною виникнення ДТП. В цій же справі, було встановлено, тільки встановлено винність ОСОБИ_2.
Разом із тим, також було встановлено, що ОСОБА_3 також порушила вимоги ПДР, але жодної оцінки цій обставини надано не було, що вказує на неповноту дослідження обставин.
Позиція Верховного Суду
ВСУ попредні рішення судів скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, та зазначив наступне.
Суд не з'ясував, хто з водіїв - ОСОБА_2 чи ОСОБА_3 - і якими діями створив небезпечну дорожню обстановку, а далі - і аварійну ситуацію, хоча, як правило, в причинному зв'язку з наслідками визнаються порушення правил безпеки руху з боку того водія, який створив аварійну ситуацію, хто з них мав більшу можливість уникнути зіткнення. Визнавши, що небезпека для водія ОСОБА_2 виникла з моменту відновлення руху мопедом, а не з моменту перетинання ним головної дороги, суд послався на дані судової автотехнічної експертизи та пояснення у судовому засіданні судового експерта ОСОБА_5, які не містять обґрунтувань такого висновку.
Не враховано судом і положень пункту 1.4 ПДР, згідно з якими кожний учасник дорожнього руху має право розраховувати на те, що інші учасники виконують ці Правила. Отже, ОСОБА_2, наближаючись по головній дорозі до перехрестя, маючи перевагу у його перетинанні, був вправі розраховувати, що водій мопеда, який рухався по другорядній дорозі, виконає вимоги ПДР і дасть дорогу автомобілю.
Всупереч попередньої правової позиції Верховного Суду України (постанова ВСУ від 20 листопада 2014 року, справа № 5-18кс14) суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що судами нижчих інстанцій не оцінено наявні в матеріалах провадження дані про порушення ОСОБА_3 вимог ПДР, які перебувають у причинному зв'язку з суспільно небезпечними наслідками, не досліджено їх характер, не з'ясовано, чи міг це передбачити ОСОБА_2 і прорахувати дії потерпілого.
Аналогічна поциція зазначена в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2012 року.
Суд повинен належним чином та справедливо обгрунтувати свій висновок про можливість звільнити водія від відбування покарання на підставі ст. 75 КК.
За вироком місцевого суду водія ОСОБА_3 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК водія було звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням та іспитовим строком тривалістю 2 роки. Апеляція залишила вирок без змін.
Обґрунтовуючи можливість звільнення ОСОБА_3 від відбування покарання з випробуванням, апеляційний суд послався на те, що ОСОБА_3 раніше не судимий, за місцем проживання характеризується виключно позитивно, на обліку в лікарів психіатра та нарколога не перебуває, одружений, має міцні соціальні зв`язки, у вчиненому щиро розкаявся, має похилий вік та інвалідність ІІ групи, вжив заходів для відшкодування шкоди.
Крім того, суд зважив на обставини, що пом`якшують покарання: визнання вини, щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення та добровільне відшкодування частини шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, при цьому врахував позицію потерпілих, які не наполягали на суворому покаранні.
Позиція Верховного Суду
Результат - постанова Апеляційного суду була скасована, та справу було направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції у зв'язку із наступним.
Апеляційний суд, застосовуючи до ОСОБА_3 ст. 75 КК, у достатній мірі не врахував, що хоча кримінальне правопорушення ОСОБА_3 вчинив з необережності, однак, відповідно до ст. 12 КК воно належить до тяжких, і внаслідок таких протиправних дій настала смерть потерпілого ОСОБА_4 та двоє осіб отримали середньої тяжкості тілесні ушкодження. Тяжкі наслідки у виді смерті людини є непоправними і не можуть бути компенсовані відшкодуванням шкоди у матеріальному виразі.
Крім того, позитивні характеристики ОСОБА_3 мають формальний характер та не зменшують суспільної небезпечності як його самого, так і правопорушень, учинених ним. Суд апеляційної інстанції зазначених обставин належним чином не врахував, залишив поза увагою доводи прокурора щодо безпідставного застосування судом першої інстанції ст. 75 КК, ретельно їх не перевірив, відповіді на них не дав, а прийняте рішення належним чином не мотивував. Апеляційний суд також не вказав, які дані про особу засудженого дають підстави для висновку про можливість його виправлення без відбування покарання, а також не врахував позицію і доводи потерпілих.
Водій звернувся до суду, та просив суд скасувати постанову поліцейського, в якій було зазначено, що він (позивач) нібито на перехресті розпочав рух на заборонений сигнал світлофору, а саме жовтий, чим порушив п. 8.7.3 "ґ" ПДР України. Суд першої інстанції позов задовольнив та скасував постанову, апеляцій суд підтвердив це рішення.
Ухвалюючи рішення у справі, суд зазначив, що доказів на підтвердження вчинення правопорушення, відповідачі суду не надали. Суд вказав на те, що оскаржувана постанова не містить даних про технічний засіб, яким здійснено відеозапис правопорушення, даних про фіксацію на відеокамеру усних пояснень позивача та, як наслідок, в силу положень ч. 3, 4 ст. 70 КАС України відеозапис з нагрудної камери поліцейського є недопустимим доказом. З огляду на це, суд надані відповідачем докази (відеозапис з нагрудної камери поліцейського) до уваги не прийняв.
При цьому, з пояснень позивача та з матеріалів справи суд установив, що відеофіксація здійснювалася тільки нагрудною камерою поліцейського та на мобільний телефон інспектора, з яких не можливо встановити дату, час та місце здійснення відео зйомки, особу, яка перебувала за кермом автомобіля, технічні характеристики пристроїв. Суд також враховує, що відповідачем - інспектором Обертасом Р.Ю. не було текстуально роз'яснено права та обов'язки позивачеві згідно ст. 268 КпАП України та не було запропоновано надати свої пояснення у письмовій формі.
Справа надійшла до Верховного суду.
Позиція Верховного Суду
З матеріалів справи вбачається та не оспорюється сторонами, що оскаржувана постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності не містить інформації про будь - яку фіксацію правопорушення.
Водночас, приписами частини 3 статті 283 КУпАП чітко передбачено імперативний обов'язок відповідача щодо зазначення технічного засобу, яким здійснено фото або відеозапис у постанові по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.
У разі відсутності в оскаржуваній постанові по справі про адміністративне правопорушення посилань на технічний засіб, за допомогою якого здійснено відеозапис, такий відеозапис згідно з вимогами статті 70 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення судами попередніх інстанцій рішень у цій справі) не може вважатися належним та допустимим доказом вчинення адміністративного правопорушення.
Також, Суд звертає увагу на те, що процесуальний обов'язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача.
Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 15.11.2018 у справі N 524/5536/17 та від 17.07.2019 у справі N 295/3099/17.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій щодо порушення відповідачем процедури притягнення позивача до адміністративної відповідальності.
Касаційна скарга поліції була залишена без задоволення.
Позивач оскаржував постанову поліцейського за ч. 3 ст. 122 КУпАП, за порушення вимог п. 15.10 (в) Правил дорожнього руху України. Відповідно до цієї постанови позивач, за думкою поліцейського, здійснив стоянку автомобіля на тротуарі, де для руху пішоходам залишилось менше 2 метрів.
Чоловік, щодо якого було складено цей протокол, зазначив, що в той день він не керував авто, а тільки підійшов до нього, та авто було припарковано так, як його припаркував член сім'ї, проте поліцейський не звертав на це уваги.
Суд першої інстанції скасував цю постанову як винесену без достатніх та належних доказів вказаного правопорушення. Апеляція підтвердила цей висновок.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо невстановлення працівником поліції під час розгляду справи про адміністративне правопорушення суб'єкта відповідальності за вказане правопорушення.
Так, адміністративне правопорушення - це вчинок, який має форму або дії, або бездіяльності. Проте щоб вчинок можна було кваліфікувати як адміністративне правопорушення, він повинен мати сукупність юридичних ознак, що визначають склад правопорушення. Наявність усіх ознак правопорушення є єдиною підставою для притягнення правопорушника до відповідальності. Якщо відсутня хоча б одна з ознак правопорушення, особа не може бути притягнута до відповідальності.
Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами вчинення саме позивачем порушення правил дорожнього руху, та не доведено що позивач є суб'єктом відповідальності за вказане правопорушення.
Верховний суд залишив без задоволення скаргу Управління патрульної поліції.